Суди та ЗМІ: балансування на межі законності

 Моральним обов’язком усіх без винятку громадян держави є формування правильної громадської думки про організацію роботи судів і розгляд справ. Чи можна розраховувати на об’єктивний та неупереджений розгляд справи, якщо суддя перебуває під тиском, зокрема з боку журналістів чи політиків? Адже між свободою слова та недоторканністю особистого життя є певна межа, необачно перетнувши яку, можна порушити один з основоположних принципів судочинства — презумпцію невинуватості.

Етика під тиском

Прозорість функціонування державних інститутів уважають одним із пріоритетних напрямів демократизації в сучасній Україні. Громадяни мають знати, хто і як приймає суспільно важливі рішення, як їх виконують і якими наслідками це обертається для всього суспільства.

Особливості дії цього важливого принципу демократичного устрою в судовій системі полягають у тому, що в ній належить постійно підтримувати баланс інтересів суспільства загалом, окремих соціальних груп та учасників процесу, поширюючи інформацію про судове провадження. Інформація повинна поширюватись у спосіб, передбачений законом, та узгоджуватися з моральними засадами демократичного суспільства.

За роки незалежності України в різних засобах масової інформації широкого розмаху набула практика повідомлень про скоєння злочинів, правопорушень задовго до судового розгляду справ у судах. Поширюють цю інформацію не лише журналісти та політики, а й ті особи, яким закон і судова етика прямо забороняють це робити. При цьому, нехтуючи елементарними правилами судової етики, називаються конкретні прізвища, лунають думки про ступінь вини конкретних осіб, описуються фактичні обставини діяння, визначається кваліфікація дій та висловлюються міркування не тільки про міру покарання, а й про те, що потрібно робити суду й суддям.

Згодом, якщо рішення суду не відповідатиме заздалегідь запрограмованому, суддю очікує не лише шалений шквал критики, а й відверті погрози та цинічні заклики до розправи. Останнім часом подібні дії мають явно протиправний характер і знаходять своє підтвердження в конкретних злочинах проти суддів, їхніх родичів і близьких.

Так, судити на основі закону, прислухаючись до голосу своєї совісті, уміти в будь-якій, найскладнішій ситуації проявити самостійність, не піддатися зовнішньому тиску, відрізнити справжню громадську думку від уявної — найважливіші вимоги судової етики й моральні вимоги, що висуваються до суддів.

Помиляються ті, хто думає, що судова етика — це звід етичних норм, заповідей, настанов закону, які підлягають виконанню тільки суддями та працівниками судів. Судова етика не може ототожнюватися тільки з професійною етикою юриста, вона і ширша, і багатша. Вона охоплює діяльність, починаючи від вищих керівників держави й закінчуючи пересічним громадянином.

«Квазісуд» і презумпція невинуватості

Реалії сучасного українського суспільства не сприяють повною мірою налагодженню співпраці між судами та мас-медіа, оскільки завдання журналістів полягає в отриманні й оприлюдненні інформації, а завдання судів — у захисті інтересів учасників процесу:

• унеможливити упереджене ставлення до обвинуваченого;

• запобігти спричиненню шкоди свідкам та учасникам процесу;

• запобігти витоку інформації, що стосується національної безпеки, тощо.

Чимало журналістів і політиків бажають першими отримати й висвітлити інформацію, яка б «смакувала» особі, яка їх слухає, дивиться або читає. При цьому мало хто замислюється про юридичні наслідки своїх висловлювань, про законність і моральність своїх дій.

Більше того, журналісти не зав­жди готові адекватно реагувати на обмеження своїх прав у висвітленні судових процесів. Такі обмеження вони розцінюють як порушення свободи вираження поглядів.

Безперечно, в засобах масової інформації можна й потрібно критикувати недоліки в роботі судів або окремих суддів, але при цьому необхідно знати, де пролягає межа між дозволеним і забороненим.

Тож спробуймо разом розібратися, чи визначає міжнародне та українське законодавство межу між дозволеною та закритою інформацією, на які закони варто звертати увагу, щоб не нашкодити інтересам фізичних і юридичних осіб, не порушити прав людини, гарантованих Конституцією, та не скоїти злочину під час оприлюднення інформації.

Відповідно до § 2 ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. здійснення свободи вираження поглядів може підлягати обмеженням, «що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві», у тому числі й «для підтримання авторитету і безсторонності суду».

Відповідно до резолюції № 1296 Економічної та соціальної ради ООН 11 лютого 1994 р. поширено Мадридські принципи взаємодії засобів масової інформації та суддівської незалежності. Головним положенням документа є твердження про те, що «функцією та правом ЗМІ є збір та поширення серед громадськості інформації, висловлювань та критичних тверджень про судочинство, а також висвітлення судових справ до, після та під час судового розгляду без порушення при цьому презумпції невинуватості».

В ст.62 Конституції закріплено презумпцію невинуватості — одне з найважливіших положень демократичної, правової держави. Така гарантія знайшла своє відображення в п. 1 ст. 11 Загальної декларації прав людини, § 2 ст. 6 вищезазначеної конвенції, § 2 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, принципі 36 Зводу принципів захисту всіх осіб, що піддаються затриманню або ув’язненню в будь-якій формі.

Презумпція невинуватості — об’єктивне правове положення, звернене до всіх громадян, посадових осіб, державних і громадських організацій, до громадської думки в цілому.

Такої позиції дотримується і Європейський суд з прав людини, що у своєму рішенні від 10.02.95 у справі «А проти Франції» підкреслив, що сфера застосування принципу презумпції невинуватості обов’язкова не тільки для кримінального суду, а й для всіх інших органів держави.

А в рішенні ЄСПЛ у справі «Санді Таймс» проти Сполученого Королівства» (1979) конкретизовано вимоги до належного висвітлення судових процесів: «Якщо інформація про судовий процес поширюється в такій формі, що веде до формування в громадськості власної думки про винуватість чи невинуватість ще перед оголошенням судового рішення, то це може спричинити неповагу до суду». Тому практику «квазісуду в засобах масової інформації, яка викликає сумнів щодо суду як належного місця та способу для розгляду спорів», визнано шкідливою.

Отже, виходячи з презумпції невинуватості, усі громадяни, посадові особи держави всіх рівнів, органи судової влади, посадові особи правоохоронних органів і журналісти мусять утримуватися від оприлюднення інформації, що може негативно позначитися на справедливості судового розгляду. А в разі розголошення інформації, що захищена законом, винні особи мають нести як кримінальну, так і цивільно-правову відповідальність.

Відповідальність за розголошення

Кримінальна відповідальність передбачена низкою статей Кримінального кодексу. Так, ст. 182 КК встановлює, що «незаконне збирання, зберігання, використання або поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди або поширення цієї інформації у публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової інформації, — караються штрафом до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або виправними роботами на строк до 2 років, або арештом до 6 місяців, або обмеженням волі на строк до 3 років».

Конфіденційна інформація про особу — це інформація з обмеженим доступом. Її правові ознаки визначаються Конституцією та ст. 30 закону «Про інформацію». Офіційне тлумачення цієї норми міститься в рішенні Конституційного Суду від 30.10.97 № 5-зп/97, в якому зазначається, що забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і тільки в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав та свобод людини. До конфіденційної інформації про особу належать дані про стан здоров’я, майновий стан, релігійність, сімейний стан, освіту, дату й місце народження, інші персональні дані.

Крім конфіденційної інформації, законодавством передбачена й таємна інформація. До неї належить інформація з відомостями, що становлять державну та іншу передбачену в законі таємницю, розкриття якої завдає шкоди особі, суспільству та державі. За поширення такої інформації настає кримінальна відповідальність.

Стаття 376 КК передбачає кримінальну відповідальність за втручання в діяльність судових органів.

Відповідно до Конституції (стст. 126 та 129) судді при здійсненні правосуддя незалежні й підкоряються лише закону. Тому вплив на них у будь-який спосіб тягне за собою кримінальну відповідальність. Для кваліфікації злочину немає значення, в якій формі, яким способом і за допомогою яких засобів здійснюється такий вплив (прохання, рекомендація, вказівка, вимога, критика в засобах масової інформації до вирішення справи, обіцянка всіляких вигод, погрози щодо судді або його близьких тощо).

Також кримінальна відповідальність настає за розголошення даних досудового слідства (ст.387 КК). Предметом цього злочину є відомості, які стосуються обставин розслідуваного злочину, підозрюваних чи обвинувачених осіб, доказів у справі та інших фактів. Кримінальна відповідальність настає й тоді, коли розголошуються дані, отримані під час дізнання чи досудового слідства, які ганьблять людину, принижують її честь і гідність. До них належать відомості та факти, які особа бажає зберегти в таємниці й розголошення яких свідчить про непорядну поведінку, стосується почуття самоповаги, підриває авторитет, репутацію людини, компрометує її в очах оточуючих.

Надаючи інформацію про підозрюваних, обвинувачених чи засуджених, а також про інших учасників кримінального процесу, не можна порушувати їхнє право на захист недоторканності. Особливий захист має бути забезпечений неповнолітнім та особам, узятим під захист. За будь-яких обставин особливу увагу належить звертати на ті негативні наслідки, якими може обернутися для цих осіб розкриття інформації, що дає змогу їх ідентифікувати (ст. 8 конвенції).

Резолюція № 2 Четвертої європейської конференції міністрів з питань політики в галузі ЗМІ, що відбулась у Празі 1994 р., одним із затверджених принципів окреслює особливості журналістської практики в демократичних країнах. Ідеться про збір інформації чесними способами, уникнення невиправданих зазіхань на недоторканність приватного життя, дифамацію (написання пасквілів) і необгрунтовані звинувачення.

Отже, недотримання вимог законів при висвітленні інформації, нехтування правами та інтересами юридичних і фізичних осіб, оприлюднення звинувачень за відсутності рішення суду свідчать про недостатність професіоналізму, моральних якостей та правової культури. Жага прославлення може привести до суду не тільки в ролі відповідача в цивільній справі, а й на лаву підсудних.

Іван Патраманський, голова Ладижинського міського суду Вінницької області

«ЗіБ»