Заступник голови ВАСУ Михайло Смокович:

 Півтора місяця тому у Вищому адміністративному суді завершилося формування керівної тріади: голова установи Олександр Нечитайло отримав двох заступників. «ЗіБ» вирішив поспілкуватися з одним із них — Михайлом СМОКОВИЧЕМ. Він поділився своїми міркуваннями щодо того, чому виникла ідея ліквідувати систему адмінсудів. Також Михайло Іванович пояснив, чому суміщатиме посаду заступника голови ВАС із посадою секретаря пленуму установи. Поділився він і правилами свого життя. М.Смокович запросив нас на розмову до свого робочого кабінету на четвертому поверсі, який він займав ще до призначення на адмінпосаду. Хоча заступник голови ВАС має займати окремі великі кімнати з відпочивальнею на поверсі. Тому першим у нас виникло таке запитання.

«Законодавець помилився, надавши повноваження зборам суддів обирати заступників голови»

— Михайле Івановичу, вам не дістався кабінет заступника голови?

— Дістався. Проте я вирішив залишитись у своєму. В апараті суду планується сформувати новий відділ з підготовки узагальнень судової практики та постанов пленуму. Тому кабінет заступника голови суду займуть працівники цього відділу. Робота в них творча, тому їм необхідні відповідні умови: тиша, спокій.

— Ви вже понад місяць є заступником голови ВАС. Які перші враження від роботи на посаді?

— Особливих вражень не було. Просто до моїх повноважень як судді, секретаря пленуму додалося багато інших. Збільшилася кількість повноважень у публічній площині (це робота з іншими органами державної влади), а також у площині забезпечення надання Вищим адмінсудом методичної допомоги судам нижчих інстанцій, у тому числі й забезпечення єдності судової практики.

— Ще балотуючись на посаду голови ВАС, ви зазначали, що вам не до вподоби адмінпосади. Та й раніше висловлювали думку, що вас більше цікавить розв’язання проблем правозастосування, а не вирішення організаційних питань. Програвши вибори голови ВАС, чому вирішили висувати свою кандидатуру на посаду заступника очільника установи?

— Скажу відверто: я не мав наміру брати участь як кандидат ні у виборах голови суду, ні у виборах його заступника. Адмінпосади мене не ваблять. Як секретар пленуму ВАС я перебуваю у вирі подій правозастосування, що є найважливішим для судді.

Однак у зв’язку з тим, що в нашій країні у суспільства виникла недовіра до судів, я зрозумів: підвищення репутації суддів, авторитету судів в державі багато в чому залежить від їхніх керівників. Саме із цих міркувань виникло бажання стати головою суду: підняти дух суддів, переконати суспільство, що суди були, є і будуть незалежними. Якщо хтось припускає, що я йшов на цю посаду, щоб отримати певні владні важелі, то розчарую їх. На сьогодні голова суду не має влади та важелів адміністративного впливу на суддів. Він лише забезпечує роботу установи. Це нелегко.

— Ви відчували, що можете піднести дух колег, чи, можливо, вони бачили у вас людину, якій до снаги це зробити?

— Зізнаюсь, якби не колеги, їх побажання і думка, я не балотувався б на адміністративні посади. Переконаний, що колеги вірили й вірять мені тому, що я стараюся для них. 

Що стосується посади заступника голови, то я не планував обіймати цю посаду. В день проведення зборів і виборів я був у відпустці. Мені зателефонував Олександр Миколайович (Нечитайло. — Прим. ред.) і запропонував балотуватися на посаду його заступника. Я відповів так: «Якщо ви цього хочете, то я готовий допомагати вам на посаді заступника». Хоча, за своєю генетикою, я з тих суддів, які  незалежно від посади завжди працюють на спільну справу.

Узагалі-то вважаю, що законодавець помилився, надавши повноваження зборам суддів обирати заступників голови суду. На мій погляд, колектив суду має обрати голову установи, а його заступників повинен призначати сам керівник. До того ж заступники голови суду мають працювати на умовах патронатної служби: якщо з посади йде голова, то й вони залишають свої крісла. Тобто керманич суду має формувати власну команду. Адже в деяких судах обрали голову та його заступників, які мають зовсім протилежні погляди, їм складно знайти спільну мову. А так не повинно бути. Потрібно працювати разом, мати єдину мету, думати в одному напрямі. Вони повинні довіряти один одному. Інакше голова суду не зможе реалізувати свої плани та ідеї.

— А ви знайшли спільну мову з Олександром Нечитайлом та ще одним заступником — Дмитром Ліпським?

— Із цими суддями я працюю вже дуже давно, це лідери колективу.  Ми робимо спільну справу, тому й знаходимо спільну мову. До цього, працюючи в суді на різних посадах, ми підтримували один одного, тому між нами непорозумінь зовсім немає.

— Понад 8 років ви займаєте посаду секретаря пленуму ВАС. Чи плануєте відмовитися від неї?

— Посаду секретаря пленуму залишати не планую. Адже як заступник голови суду координую роботу пленуму, НКР при ВАС. Тобто багато завдань секретаря пленуму та заступника голови суду збігаються. Тим більше, знаючи слабкі місця в роботі секретаря пленуму, як заступник голови переконаний удосконалю багато в чому й завдання посади секретаря пленуму.

— Чи не забагато у вас буде роботи? Впораєтеся?

— Забагато. Але переконаний, що справлюся. Мене ці посади підштовхують до виконання багатьох завдань. Я відчуваю, що можу зробити багато корисних і потрібних справ для суддів і суду.

 «Суддя не повинен бути роботом, автоматично враховувати всі рекомендації пленуму»

— Чи є сьогодні постанови пленуму дієвим механізмом забезпечення єдності судової практики? Адже здебільшого їх прийняття — це констатація проб­леми.

— Сьогодні, крім постанов пленуму, які дають роз’яснення рекомендаційного характеру, іншого механізму немає. Є ще інформаційні листи. Однак, на мій погляд, вони є поспішними, не до кінця опрацьованими.

Ми все частіше підключаємо до вирішення складних питань членів НКР при ВАС. Також плануємо частіше проводити засідання пленуму. Закон вимагає збиратися не менше двох разів на рік. Ми проводимо 4 засідання. Постанови пленуму приймаються за результатами проведення узагальнення судової практики. Так вимагає Європа: без практики застосування певних норм закону, без прийняття рішень судами роз’яснень давати не можна.

Чи є постанови дієвим механізмом? Скажу так: у цілому суди виконують рекомендації пленуму ВАС. Зрозуміло, що суди можуть і відступити від них.

— Якщо вони відступають від рекомендацій пленуму, то обгрунтовують свою думку, чому це зробили?

— Звичайно. Вони не ігнорують рекомендацій. Просто суд наводить власну позицію, обгрунтовує її. Постанови пленуму мають рекомендаційний характер, щоб унеможливити вплив на суд. Суддя не повинен бути роботом, автоматично враховувати всі рекомендації пленуму. Він має самостійно оцінити обставини справи, розтлумачити законодавство, яке застосовується ним під час розгляду справи.

— Хіба так можна забезпечити єдність судової практики?

— Якщо хтось уважає, що єдність судової практики — це коли всі 100-відсотково вчиняють однаково, то це — велика помилка і є утопією.

— Тобто судді не повинні працювати за шаблоном?

— Не повинні. Якщо автоматично виноситимуться однакові рішення, то ми заберемо в людини право на незалежний суд. Адже в такому випадку останній залежатиме від думки вищого суду. У такому разі й утратиться сенс судового захисту. Навіщо тоді буде суд? Достатньо буде робота чи комп’ютера — вашу справу вирішить машина, а не людина.

У той же час це не означає, що суддя може чинити свавільство. Він повинен діяти в межах законодавства. Якщо певне питання чітко врегульоване законом, а суддя навмисно відступить від установлених правил, то щодо нього вживатимуть відповідних заходів. Він навіть може бути звільнений.

У більшості країн така практика: якщо є позиція вищого суду — суду касаційної інстанції, то відступати від неї не заборонено, було б обгрунтування, чому суддя думає інакше. Наприклад, вивчаючи практику Німеччини, я стикнувся з випадком, коли в рішенні суддя наводить наукові підходи, відмінні від підходів, яких дотримується вищий суд. Останній, ознайомившись із рішенням суду першої інстанції, змінив свою позицію.

— Тобто судова система шукає шляхи забезпечення єдності практики?

— Звичайно, шукає. Знаєте, не лише в нашій країні відбуваються такі пошуки. У багатьох європейських країнах норми закону застосовуються неоднаково. Наприклад, в одній з таких країн судова практика щодо питання адміністративного договору протягом 3 років змінювалася 4 рази. Не є єдиною практика і в Європейському суді з прав людини. Наприклад, років 10 тому висновки ЄСПЛ відповідали тим часам, сьогодні — нинішнім, тобто судова практика повинна відповідати сьогоденню. Норми права та обставини справи ті ж самі, а позиція змінюється. Також думка Євросуду може змінюватися зі зміною його складу.

Першою постановою, яку прийняв пленум ВАС, була постанова  «Про практику застосування адміністративними судами положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду спорів щодо правовідносин, пов’язаних із виборчим процесом і процесом референдуму» від 2.04.2007 №2, яка вже є нечинною. Якщо порівняти її з постановою «Про практику застосування адмінсудами положень КАС під час розгляду спорів щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом» від 1.11.2013 №15, то між ними — велика різниця. Хоча роз’яснюються в ній одні й ті самі норми права. Тобто пройшло 6 років — і правова позиція пленуму багато в чому змінилася убік кращого забезпечення доступу до суду та судового захисту суб’єктів виборчих процесів.

— Іноді доводиться змінювати постанови й через позиції пленумів інших спеціалізованих судів, які, наприклад, уважають, що саме вони, а не адмінсуди мають розглядати ту чи іншу категорію справ. Як урегулювати ці питання? Можливо, трьом вищим спецсудам потрібно якось домовлятися, разом шукати вихід із ситуації, а не перетягувати ковдру на себе щодо розгляду конкретних категорій спорів?

— Розмежування юрисдикції — одна з найбільших проблем у судочинстві. Це правовий конфлікт. Він розв’язується двома шляхами. Перший — чітко визначити в законі, які суди яку категорію справ розглядають. Другий — виходячи з правовідносин, визначити: спори щодо цивільних правовідносин вирішує загальний суд, господарських — господарський і т.д. Але правовідносини настільки тісно між собою пов’язані, особливо ті, де стороною є суб’єкт владних повноважень, що судам непросто визначити, суд якої юрисдикції має вирішити той чи інший спір. Із цього приводу ВАС має три рішення Конституційного Суду, які роз’яснюють, як визначати юрисдикцію: щодо соціальних спорів, щодо оскарження дій та бездіяльності слідчого (спочатку таку категорію справ розглядали адмінсуди, а КС сказав, що вони мають розглядатися в кримінальному судочинстві), щодо спорів, які випливають із земельних правовідносин.

Незважаючи на всі роз’яснення, у питанні розмежування юрисдикції виникають певні проблеми. Розв’язати їх взялися пленуми вищих спецсудів. Але окремі роз’яснення є суперечливими. Сьогодні ці питання планується вирішити шляхом проведення обговорень між судами. На мою думку, варто було б і на законодавчому рівні закріпити окремі положення, які б чітко визначали юрисдикцію судів.

Наприклад, у Франції юрисдикція суду визначається дуже просто: якщо стороною в спорі є суб’єкт владних повноважень, то ці спори вирішують адмінсуди. У нашій країні із цим виникають проблеми. Адже відповідно до вітчизняного законодавства суб’єкти владних повноважень можуть бути стороною і в цивільних відносинах.

Разом з тим якщо справу розглянув суд загальної юрисдикції, а мав розглянути адміністративний, то Верховний Суд не зважає на те, що була порушена юрисдикція, лише б норми закону були правильно застосовані.

У той же час хотілося б звернути увагу на те, що такі проблеми є в усьому світі. Проблемам відмежування публічного права від приватного — тисячі років. Тому, на мою думку, якщо між ними немає чіткої межі, то в ситуацію повинен утрутитися законодавець і визначити спеціалізацію певного спору.

Сьогодні сказати, що в нас є дотримання конституційного принципу спеціалізації, — значить обманути себе. Створити спеціалізовані суди — це зробити половину справи. Ще потрібно чітко визначити їхню спеціалізацію. Нині ця проблема потроху зникає, точніше розв’язується спеціалізованими судами. Тільки з окремих питань виникають проблеми, але вони найближчим часом будуть розв’язані спільними засіданнями пленумів вищих спеціалізованих судів.

«Назвати людину, яка б вимагала від мене прийняття певного рішення, не можу, бо таких випадків ніколи не було»

— Свого часу ви очолювали тодішню другу судову палату ВАС. Чому невдовзі пішли з посади секретаря? Можливо, на вас чинився певний тиск?

— Будучи секретарем другої судової палати, я був і секретарем пленуму. Ця палата як суд першої інстанції розглядала спори, де відповідачами були Президент, Верховна Рада, Вища рада юстиції, Вища кваліфікаційна комісія суддів, а також спори щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів Президента, народних депутатів, припинення повноважень народних депутатів.

Тому в другій судовій палаті — особ­ливий режим роботи. У ВАС як суду касаційної інстанції режим роботи «поміркований»: відкрив провадження, потім чекаєш, коли справа прийде, є час подумати й паралельно займатися питаннями пленуму. У другій палаті все жорстко: є строки відкриття провадження, призначення справи до розгляду, судові засідання як в суді першої інстанції. Тому майже весь час ти перебуваєш на судових засіданнях. Важко було поєднувати роботу в цій палаті з виконанням обов’язків секретаря пленуму. До того ж у мене були ще відкриті справи в порядку касаційного провадження. Я постійно брав і беру участь у різних конференціях, семінарах, читаю лекції.

Посада секретаря палати вимагала моєї постійної присутності в суді, участі в розгляді справ. Виборчі спори розглядалися й у вихідні, і вночі, у них чітко визначені строки розгляду, колегія, яка їх розглядає, має бути у складі не менш ніж 5 суддів. Це все вибивало з колії. Тому мені необхідно було обирати: бути секретарем або палати, або пленуму. Обрав друге. Не міг поєднувати ці посади.

Скажу відверто: на мене ніхто ніколи не тиснув. Назвати людину, яка б вимагала від мене прийняття певного рішення, не можу, бо таких випадків ніколи не було.

— Якщо мова зайшла про тиск, то хотілося б поцікавитися вашою думкою: те, що представники громадськості приходять на збори суддів, утручаються в розгляд деяких питань, — нормальне явище? Як ви до цього ставитеся?

— Ставлюся нейтрально. Я — відкрита людина. І не проти того, щоб представники громадськості були присутніми на засіданнях органів суддівського самоврядування. Головне, щоб вони поводилися належно, щоб не було агресії на кшталт: розіб’ємо вікна, підпалимо суд. Не заперечую проти того, щоб суд був відкритим, гласним, в тому числі доступним з точки зору інформації.

Свого часу я відвідував один із судів Вашингтона. Там зал судового засідання був схожий на кінотеатр. Місце судді та сторін — на підвищенні, як на сцені. Поліцейські ходять між рядами, стежать за порядком. Будь-хто може зайти до зали й подивитись, як розглядається справа. Тобто доступ до судового засідання відкритий для всіх бажаючих. Такий же доступ повинен бути до діяльності органів суддівського самоврядування.

Недавно я був на одному із заходів щодо права на мирні зібрання, який проводили громадські активісти. Всі учасники здивувалися, що до них прийшов діючий суддя. Вони мене навіть перепитали: «Ви точно діючий суддя?». Судді не повинні ховатися від громадськості, навпаки, в спосіб спілкування, зустрічей, участі в інших заходах із громадськістю судді зобов’язані знати проблеми громадських організацій зсередини. Володіючи такою інформацією, й справи за участю громадськості вирішувати буде простіше. У той же час у такий спосіб судді також будуть доводити громадськості свої проблеми стосовно здійснення судочинства.

— На вашу думку, чому деякі судді бояться відкритості?

— Як на мене, то більшість суддів не боїться відкритості. Що стосується права на відкритість і доступ до публічної інформації, то в нашому суспільстві воно перебуває ще на стадії розвитку. Багато людей ще й досі мислять консервативно: «А чому я маю надавати ту чи іншу інформацію, яке хтось має право на отримання певного документа?» Тобто цей застарілий бар’єр потрібно подолати.

Думаю, що незабаром закон «Про доступ до публічної інформації» набере більших обертів і ситуація зміниться. Можливо, ми дещо неправильно трактуємо закон чи не до кінця вникли в його суть. Я переконаний, що  незабаром усе налагодиться і зміниться.

Сьогодні в багатьох громадян іде внутрішня боротьба між тим, що було колись, і новими віяннями. Потрібно звикати до життя по-новому. Все приходить із часом. Наприклад, раніше дещо негативно ставилися до того, щоб у залі засідань були присутні представники ЗМІ. Нині ж усі до цього звикли, і ніхто не може дорікати за це судам, тому що проблем із цим немає.

Ми хочемо, щоб суспільство належним чином оцінювало нашу роботу, бачило її. Тому маємо намір утілити в життя нововведення, щоб кожен охочий з 9-ї ранку до 6-ї вечора міг зайти на сайт суду та в режимі онлайн побачити, як судді розглядають будь-яку справу. У такий спосіб ми доведемо суспільству, що судді не ховаються, чесно розглядають справи, ніякої корупції в нас немає. Або за допомогою Ради суддів потрібно реалізувати ідею створення судового телеканалу з метою забезпечення ознайомлення громадян з роботою судів і суддів з перших рук.

«Перед тим як критикувати чиюсь роботу, потрібно спочатку оцінити свою»

— Як відбити бажання в політиків, деяких нардепів критикувати судову владу? Може, суддям потрібно у відповідь їм казати: «Ви погані закони приймаєте» — чи щось на кшталт цього.

— Чомусь сьогодні політики «вподобали» давати одну з таких обіцянок: прийти до влади та побороти корупцію в судах. Це якась оцінка-паразит. Чому вони думають, що в судах — тотальна корупція? Коли ж проводяться опитування і люди говорять, що в судах є корупція, то виявляється: 90% цих осіб у судах ніколи не були. Як людина, яка жодного разу не була учасником судового процесу, може говорити, що суд корумпований? Але інші опитування серед громадян, які хоча б один раз брали участь в адміністративному судочинстві, засвідчують, що задоволені правосуддям. Не можна оцінювати роботу судів по одній справі…

Що стосується адмінсудів, то більш ніж 70% спорів, у яких відповідачем є держава, задоволені. Це говорить про те, що суд виконує своє завдання. Наприклад, у Німеччині з 10 справ «громадянин проти держави» людина виграє одну, а в нас — 7— 8. І ми кажемо, що суд корумпований, не такий, як в інших країнах? Уявляєте, у 8 випадках із 10 рішень, дія чи бездіяльність держорганів визнається в Україні протиправною. То в Європі все в порядку, а в нас — ні?

Що стосується законодавців. Так, вони часто критикують наші рішення, не задоволені ними. А лакмусом їхньої роботи є КС. Хіба мало випадків, коли Суд визнає норми законів неконституційними? Після цього виникає запитання: чи можуть законотворці, які іноді приймають неконституційні, неякісні закони, чимось дорікати суддям, говорити, що їхні рішення — незаконні?

Наведу такий приклад. У 1998 р. положення закону «Про вибори народних депутатів України» про те, що кандидат не може одночасно балотуватися в мажоритарному окрузі й за пропорційною системою, було визнано неконституційним. В Основному Законі записано, що рішення КС є обов’язковим для всіх. Але проходить 14 років — і в новій редакції приймається закон про вибори народних депутатів, ВР включає до нього ту ж саму норму. Знову відповідні суб’єкти звертаються до КС — і він визнає положення неконституційним.

У 2004 р. КС сказав, що законом про державний бюджет не можна зменшувати пенсії, соціальні виплати, пільги. Незважаючи на це, у 2007, 2008 рр. приймаються такі закони про держбюджет, окремі положення яких суперечать рішенню КС. Це показник того, як працюють люди, які оцінюють роботу судів. Тому перед тим, як критикувати чиюсь роботу, потрібно спочатку оцінити свою. А нам, суддям, у цьому законодавчому «павутинні» необхідно знаходити норми та правильно їх тлумачити для справедливого вирішення спору.

— Як подолати явище, коли політики критикують суддів?

— Потрібно за допомогою ЗМІ постійно розповідати про суд, показувати, що ми не такі. Судді, за своєю природою, — 
мовчазні, не люблять публічності, на ток-шоу не ходять. А це погано. У нас є ради суддів, керівники судів. У силу своїх посадових повноважень вони повинні з’являтися на таких заходах. Коли суддів безпідставно критикують, ці особи мають боротися, наводити аргументи, які б спростували хибну думку щодо суддів.

Яка в нас сьогодні ситуація? Багато хто живе за принципом «по телевізору сказали». Тобто інформація, яку люди отримують від ЗМІ, сприймається як така, справжність якої не викликає сумнівів. Сказали в одній з телепрограм: «Суди корумповані». То громадяни вірять, що так насправді і є.

У такій ситуації судді не повинні мовчати. Вони мають утрутитись і не просто сказати: «Ми не винні», а навести вагомі аргументи, доводити, що не все так погано в судах, як говорять політики.

Якщо суди не виходитимуть на такий рівень спілкування, а тільки слухатимуть звинувачення у свій бік, то для суспільства суди назавжди залишаться корумпованими. Проблема ще й у тому, що люди чомусь інколи краще запам’ятовують негативну інформацію. До позитивної їм немає діла.

— Особисто ви готові ходити на такі ток-шоу?

— Знаєте, я людина непублічна. Але якщо розмова буде предметною, не пов’язаною з політичними питаннями, то я готовий.

«Систему адмінсудів трохи недолюблюють»

— Чому саме сьогодні виникають думки щодо необхідності ліквідації системи адмінсудів?

— Я спілкуюся з багатьма посадовцями, політиками, громадянами. І, повірте, вони не думають про ліквідацію. Ідея походить від суддів, які не працюють у системі адміністративної юстиції. Це виключно їхня ініціатива.

На наш погляд, з кожним роком рейтинг системи адмінсудів зростає. Зрозуміло, що є ще багато роботи для її вдосконалення, є негаразди в правовому регулюванні процесу адмінсудочинства. Це викликає в людей критику. Але багато питань урегульовані процесуальними законами не так, як би хотілося громадянам. Ми змушені вчиняти так, як говорить закон. Наприклад, суд може не допустити справу до касаційного розгляду, тому що закон каже: рішення апеляційного суду є остаточним та не підлягає оскарженню. Є законодавча межа, але людина не розуміє, чому суд не прий­має справу, хоче, щоб суд обов’язково переглянув її в касаційному порядку.

Ми працюємо над цим питанням, хочемо вдосконалити велику кількість положень процесуального закону з метою забезпечення належного судового захисту прав, свобод та інтересів людини.

— Тобто виходить, що конфлікт ­існує в самій судовій системі?

— Скажу, як є: систему адмінсудів трохи недолюблюють. Тому що адмін’юрисдикція — публічна, адмінсуди інколи вирішують долю держави. Зрозуміло, що авторитет судів залежить від справ, які вони розглядають. Тому й виникло таке внутрішнє непорозуміння. Замість того щоб думати про систему, про належне забезпечення суспільства судовим захистом, про те, як удосконалити її, всередині виникають негаразди. Впевнений, що це залагодиться, з’їздом суддів обрано новий склад Ради суддів, яка об’єднає суддівську спільноту. Тільки в єдності ми забезпечимо в Україні право на належний судовий захист.

«Не бачу доцільності в проведенні переатестації суддів»

— Сьогодні виникає багато питань щодо того, яким має бути справжній суддя. На вашу думку, як потрібно добирати кандидатів на суддівські посади, особливо — як перевірити їхні моральні якості й переконатися, що вони в жодному разі не відступлять від букви закону, виноситимуть справедливі, неупереджені рішення?

— Суддя повинен бути справедливим не лише у своїй роботі, а й мати зразкову поведінку в побуті, за межами суду. Раніше кандидат працював у суді, за ним спостерігали. Сьогодні із цим складніше, особливо стосовно перевірки того, як поводяться майбутні судді в побуті. Нині Вища кваліфікаційна комісія суддів розробляє методики щодо перевірки моральних якостей кандидатів. На мій погляд, моральні якості — це головне. Фаховий рівень кандидата можна підтягнути. А от моральності, справедливості не навчиш.

— Чи потрібно переатестовувати працюючих суддів? Чи дасть ця процедура хоч якийсь результат?

— Кожен суддя спеціалізується на розгляді певної категорії спорів, тому може не знати деталей розгляду інших спорів. Суддя, який правильно розуміє закон, зуміє його застосувати в тій чи іншій справі. Перевіряти, чи знає він закони напам’ять, — неправильно. Фаховість судді перевіряється тим, які рішення він приймає, як застосовує закон, чи скасовуються прийняті ним рішення. Я проти переатестації. Це не означає, що суддя, який знає закони, зможе їх вміло застосувати при розгляді справ. Сьогодні є достатньо механізмів, за допомогою яких суддю можна звільнити з посади у зв’язку з його не фаховістю, це і є переатестація. Тому небачу доцільності в проведенні тотальної переатестації суддів. Зазвичай там, де тотальна переатестація, там завжди несправедливість. «Переатестація» може бути індивідуальною, якщо для цього є підстави. Механізми передбачені законом «Про судоустрій і статус суддів».

«Думки про роботу мене ніколи не полишають»

— Поговорімо про вашу кар’єру. Чому свого часу ви змінили роботу в прокуратурі на суддівську?

— Для чоловіка робота в прокуратурі набагато цікавіша, ніж у суді. Бо ти постійно на вістрі подій: виїзди, слідчо-оперативні дії, резонансні справи тощо. Я пішов із прокуратури, тому що там було вузьке правозастосування, обмежене Кримінально-процесуальним та Кримінальним кодексами. А суддя місцевого загального суду — найфаховіший юрист. Він розглядає різні спори, немає обмежень.

Друга причина того, що я змінив професію, — самостійність судді, відсутність у суді централізації. У прокуратурі все інакше. Наприклад, потрібно погоджувати з прокурором проведення тих чи інших слідчих дій, прийняття рішень. Хоча в той же час у суді не така цікава робота, як у прокуратурі, вона більше прив’язана до кабінету, до розгляду справ.

— Були випадки, коли звичайні громадяни висловлювали слова вдячності за прийняте рішення?

— Коли я був слідчим в особливо важливих справах, розслідував резонансні справи. В одній чоловік був засуджений до 7 років позбавлення волі. Коли я вже був суддею місцевого суду, секретар з приймальні каже: до вас хоче зайти чоловік. Заходить, називає прізвище. Виявляється, це колишній засуджений у справі, яку я розслідував. Він сказав: дізнався, що працюю суддею, бо я розглядав цивільну справу про розірвання шлюбу його дочки та зятя. Прийшов він потиснути мені руку зі словами: «Я пройшов усе. Ви були найсправедливішим. Оперативні працівники затримували мене й поводилися неналежно. Поведінка слідчого міліції, який спочатку розслідував мою справу, теж не дуже радувала. Потім справу передали вам як слідчому прокуратури. Згодом був суд, колонія… У цьому ланцюжку ви були найбільш щирим, доброзичливим та людяним».

Ось був ще випадок (дістає з шухляди листівку.). На адресу суду надійшла листівка такого змісту: «Шановний Михайле Івановичу! Вітаю вас із Новим 2014 роком. Бажаю вам міцного здоров’я, гарного настрою, життєвих сил, наснаги. Вже 2 роки я намагалася вирішити в Господарському суді м.Києва питання. 9 суддів по черзі розбирались у моїй справі. Я була змушена приходити і в спеку, і в сніг більш ніж на 30 засідань. І кінця-краю тим засіданням не було видно… Дякую вам за швидке та справедливе рішення в моїй справі».

Справи бувають різні: завжди одна сторона задоволена, інша — ні. Хоча бувають винятки. У 2007 р., коли оскаржувалися результати виборів народних депутатів, установлені ЦВК, справа розглядалася тривалий час. І ось розгляд справи завершився. Представник сторони (Компартії, що була позивачем), яка програла справу, дає інтерв’ю представникам ЗМІ. Він розповідає, що судовий процес закінчився, ВАС виніс рішення. Що цікаво, представник позитивно оцінив роботу суду й визнав, що позивачем було надано замало доказів, щоб довести системність порушень під час виборчого процесу. Цей представник сказав, що рішення суду правильне та справедливе.

— Ви розповіли про людей, які дякували за роботу. А чи є у вас вороги?

— У мене немає ворогів. Я з усіма в дружніх відносинах. Навіть людям, які думають про мене погано, я бажаю добра. І сподіваюся, що вони змінять свою думку. Час — усьому лікар. Рано чи пізно ці люди зрозуміють, що помилялися.

— Після закінчення робочого дня забуваєте про справи чи постійно, навіть удома, думаєте, як розв’язати той чи інший спір?

— Думки про роботу мене ніколи не полишають. Інколи, може, й хотілося б, щоб думки про роботу залишилися на роботі, але це вдається не завжди. Доводиться працювати і у вихідні та святкові дні, але я цим живу і не уявляю себе інакше.

— Рідні не скаржаться, що рідко вас бачать?

— Важливо мати в сім’ї однодумців, які б тебе розуміли. Мені з цим пощастило.

— Яке ваше життєве кредо?

— Ставитися до людей так, як ти хотів би, щоб вони до тебе ставилися.

— Яка людина чи подія відіграла важливу роль у вашому житті?

— Мені завжди щастило на добрих, порядних людей. Мені пощастило з наставниками в прокуратурі, з головою Луцького міськсуду Волинської області, який запросив мене на роботу. У суді апеляційної інстанції теж був хороший, справедливий, досвідчений очільник. Тому хочу висловити велику шану та повагу моїм наставникам у прокуратурі Волині Миколі Димарчуку, Василю Куренді. Голові Луцького міського суду Леоніду Міліщуку, який запросив мене на роботу в суд, а також голові Апеляційного суду Волинської області Сергію Кіпню, який рекомендував мене суддею Вищого адміністративного суду. Це були керівники з великої літери.

— Чи задоволені обраною професією?

—  У цілому задоволений, але робота в суді — це постійне зіткнення як з позитивними емоціями, так і з негативними. Справедливість оцінюється сторонами неоднаково. Інша сторона, яка програла справу, не сприймає цю справедливість. От професія лікаря зав­жди спрямована на допомогу людині. Професія адвоката теж спрямована на допомогу, але одній людині допомагаєш, а іншій стороні — ні. У цьому й полягають складнощі професії судді, основним в цьому є переконаність судді, що він прийняв справедливе рішення. І тоді суддя почуває себе гідно, навіть якщо на його адресу лунають негативні, критичні зауваження.