«Цивільний» щит

 У проведеному аналізі практики застосування ст.16 Цивільного кодексу Верховний Суд продовжує фокусувати увагу на такому способі захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним. «Верховники» наводять конкретні приклади із судової практики, коли служителі Феміди припускалися помилок при розгляді справ цієї категорії, та приділяють окрему увагу питанню неоднакової практики розгляду позовів про спонукання до укладення договорів.

Вимога, яка не відповідає способам

У практиці судів Полтавської, Рівненської, Харківської, Черкаської областей, м.Севастополя траплялися випадки ухвалення рішень про визнан­ня договорів (правочинів) укладеними, чинними, продовженими, такими, що не суперечать чинному законодавству, визнання договору неукладеним (таким, що не відбувся) за відсутності такого способу захисту цивільного права та інтересу.

Зокрема, визнання правочину таким, що не відбувся (договору неукладеним), як способу захисту цивільного права чи інтересу нерідко обгрунтовують необхідністю визначення правової природи та правових наслідків цього явища, яке тісно пов’язане з питанням дійсності та недійсності правочину. Наголошується при цьому, що суд не може відмовити у вирішенні таких вимог через відсутність в ст.16 ЦК відповідного способу судового захисту для таких вимог з огляду на положення ст.124 Конституції та ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Із цього приводу ВС у постанові від 25.06.2011 (справа №3-58гс11) зазначив, що визнання договору неукладеним може мати місце на стадії укладення договору в разі, якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов, а не за наслідками виконання договору сторонами.

В іншій справі ВС указав на те, що відповідно до ст.16 ЦК одним зі способів захисту порушеного права, визначеним спеціальним законом, який регламентує конкретні правовідносини, є визнання правочину недійсним. Разом з тим вимога про визнання правочину неукладеним не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом, тому суди повинні відмовляти в позові з такою вимогою (ухвала колегії суддів ВС від 6.07.2011 у справі №6-28595св09).

З роз’яснень, даних Пленумом ВС в абз.2 п.13 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6.11.2009 №9, випливає, що, вирішуючи спори про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма ст.220 ЦК не застосовується до правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент учинення таких правочинів відповідно до стст.210 та 640 ЦК пов’язується з держре­єстрацією, тому вони не є укладеними. Проте, всупереч зазначеним положенням, суди допускали випадки визнання на підставі ст.220 ЦК не лише дійсними таких договорів, а й визнання при цьому за позивачами права власності на нерухоме майно, що було предметом таких договорів. Іноді це траплялося й за відсутності умов, передбачених ст.220 ЦК.

Так, Приазовський районний суд Запорізької області визнав на підставі ст.220 ЦК дійсним договір з одночасним визнанням права власності за позивачем на 11,35 га землі, виходячи з того, що між сторонами була усна домовленість про передання цієї землі відповідачеві у власність за 8000 кг пшениці, яку відповідач виконав, а позивач ухиляється від її нотаріального посвідчення.

Катеринопільський районний суд Черкаської області визнав дійсним договір купівлі-продажу майстерні разом із земельною ділянкою й право власності на це майно, виходячи з того, що попереднім договором були визначені всі істотні умови договору купівлі-продажу, але відповідач не виконав свого зобов’язання посвідчити договір купівлі-продажу нотаріально.

Згідно з ст.204 ЦК правочин уважається правомірним не тільки в разі, якщо він не визнаний судом недійсним, а й у тому випадку, коли його недійсність прямо не встановлена законом. Правочин, недійсність якого прямо встановлена законом, є нікчемним. Визнання нікчемного правочину судом недійсним законом не вимагається, тобто для сторін правочину він не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю (постанова ВС від 19.12.2012 у справі №6-87цс12).

Позови, що не підлягають задоволенню

Реституція як спосіб захисту цивільного права (ч.1 ст.216 ЦК) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійс­ним. За загальним правилом ст.215 ЦК, підставою недійсності правочину є недодержання в момент учинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч.1—3, 5 та 6 ст.203 цього кодексу.

Відповідно до ст.216 ЦК в разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов’язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає в користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість одержаного за цінами, які існують на момент відшкодування.

Згідно з ст.330 ЦК, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст.388 цього кодексу майно не може бути витребуване в нього.

Право особи, яка вважає себе власником майна, не підлягає захистові шляхом задоволення позову до чергового добросовісного набувача з використанням правового механізму, установленого стст.215, 216 ЦК. Норма ч.1 ст.216 зазначеного кодексу не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, яке передане на виконання недійсного правочину та було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача з підстав, передбачених ч.1 ст.388 ЦК (постанова Судової палати у цивільних справах ВС від 18.09.2013 у справі №6-95цс13).

Разом з тим норми стст.113, 114 ЦК Української РСР регулювали правовідносини щодо спільної часткової власності (з визначенням часток) та не поширювалися на правовідносини, що виникли з права спільної сумісної власності. Недотримання вимог ст.114 ЦК УРСР у разі продажу частки в спільній власності сторонній особі не є підставою для визнання правочину недійсним. У такому разі інший учасник спільної власності в межах установленого законом строку може звернутися до суду з позовом про переведення на нього прав і обов’язків покупця за вчиненим правочином (постанова ВС від 10.10.2012 у справі №6-106цс12).

Оскільки позов про розірвання договору довічного утримання та визнання права власності на квартиру за відчужувачем пред’явлено за життя останнього, факт його смерті до вирішення справи судом допускає правонаступництво в спірних правовідносинах, то судом обгрунтовано, відповідно до ст.37 ЦПК залучено до участі у справі правонаступника відчужувача, до якого внаслідок розірвання договору довічного утримання згідно з ст.1218 ЦК перейшли всі права та обов’язки відчужувача, що свідчить про відсутність порушення судом ст.25 ЦК.

ВС визнано правильним висновок суду касаційної інстанції про те, що, всупереч укладеному між сторонами договору, відповідач як набувач майна не виконував зобов’язань щодо забезпечення позивача їжею, ліками, необхідною медичною допомогою та доглядом, тому суди попередніх інстанцій обгрунтовано задовольнили позов відчужувача про розірвання договору довічного утримання, підтриманий правонаступником, та визнали право власності на спірну квартиру за спадкоємцем відчужувача за умови прийняття ним спадщини в установленому законом порядку (постанова Судової палати у цивільних справах ВС від 25.12.2013 у справі №6-142цс13).

Про право «договірної» вимоги

Неоднаковою є практика розгляду позовів про спонукання до укладення договорів. Суди, які задовольняли такі позови, виходили з того, що закони «Про житлово-комунальні послуги» від 24.06.2004 №1875-IV, «Про оренду землі» від 6.10.98 №161-XIV й деякі інші містять прямий припис про обов’язок укладення передбачених ними договорів. Водночас цивільне законодавство передбачає загальний принцип свободи договору (п.3 ст.3 ЦК) і не встановлює такого способу захисту цивільного права чи інтересу, як зобов’язання примусового укладення договору.

Можна погодитися з практикою судів, які відповідно до ст.33 закону «Про оренду землі» вважають укладеною додаткову угоду до договору оренди землі про поновлення цього договору в разі непідписання її орендодавцем, якщо орендар не пізніше ніж за місяць до закінчення строку договору направив орендодавцеві лист-повідомлення про намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди й після спливу строку договору продовжує користуватися земельною ділянкою, а орендодавець протягом місяця після спливу строку договору не висловив заперечень проти додаткової угоди та пропозицій про зміну договору.

За цих умов згідно із ч.6 ст.33 закону «Про оренду землі» договір оренди «вважається поновленим на той самий строк і на тих саме умовах, які були передбачені договором», з мовчазної згоди орендодавця. Відомості про наявність додаткової угоди необхідні для її державної реєстрації, що здійснюється одночасно з унесенням записів до Поземельної книги відповідно до порядків ведення Поземельної книги й Книги записів про державну реєстрацію державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі, затверджених постановою Кабінету Міністрів від 9.09.2009 №1021 (зі змінами), з часу проведення якої настає момент поновлення договору й виникнення за ним права оренди (ст.640 ЦК, ст.125 ЗК).

Можливість вимагати укладення договорів у судовому порядку законодавчо закріплюється тільки в зобов’язаннях щодо укладення господарських договорів. При цьому на підставі попереднього договору сторона має право вимагати укладення договору в судовому порядку відповідно до Господарського кодексу лише за умови, якщо вона направила іншій стороні проект договору. Для захисту прав осіб у зобов’язаннях цивільне законодавство передбачає здебільшого такий спосіб захисту, як відшкодування збитків, і прямо не закріплює права суб’єктів такого зобов’язання вимагати укладення договору в судовому порядку.

Свобода договору, закріплена в стст.6, 627 ЦК, яка полягає в тому, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, не є безмежною. У разі якщо актом цивільного законодавства передбачена обов’язковість положень цього акта для сторін договору, вони не мають права відступити від цих положень (ч.3 ст.6 ЦК). Зокрема, стст.19, 20 закону «Про житлово-комунальні послуги» від 24.06.2004 №1875-IV передбачають обов’язок споживача житлово-комунальних послуг укласти письмовий договір з виконавцем послуг на основі типового договору.

За змістом ч.3 ст.6, ч.1 ст.630 ЦК, стст.19—21 цього закону, постанови КМ «Про затвердження типового договору про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій» від 20.05.2009 №529, умови типового договору, що набули юридично обов’язкового значення в силу дії актів цивільного законодавства, є обов’язковими для сторін договору, які не мають права відступити від їх положень і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

У зв’язку із цим укладення договору на надання житлово-комунальних послуг є обов’язком споживача за умови, якщо запропонований виконавцем послуг договір відповідає типовому. Відмова споживача послуг від укладення договору в такому разі суперечить вимогам ч.3 ст.6, стст.627, 630 ЦК та стст.19, 20 зазначеного закону.

У разі такої відмови відповідно до положень стст.3, 6, 12—15, 20, 630, 640, 642, 643 ЦК виконавець послуг має право звернутися до суду по захист свого права. На підставі п.1 ч.2 ст.6 ЦК такий договір може бути визнано укладеним на умовах, передбаченим нормативним актом, що містить відповідний обов’язок.

Про настання «вольового» моменту

Зобов’язання укласти договір у судовому порядку не відповідає способам захисту прав, передбаченим ст.16 ЦК (постанова ВС від 10.10.2012 №6-110цс12).

Вільне волевиявлення учасника правочину, передбачене ч.3 ст.203 ЦК, є важливим чинником, без якого укладення договору оренди земельної ділянки є неможливим. Своє волевиявлення на укладення договору учасник правочину виявляє в момент досягнення згоди з усіх істотних умов, складання та скріплення підписом письмового документа. Реєстрація договору є адміністративним актом, тобто зовнішнім елементом щодо договору.

Прохання учасника правочину не здійснювати реєстрації договору оренди земельної ділянки, волевиявлення на укладення якого він виявляв у момент досягнення згоди з усіх істотних умов, складання та скріплення підписом письмового документа, не є підставою для визнання договору недійсним у порядку, визначеному ч.3 ст.203 та ч.1 ст.215 ЦК (постанова Судової палати у цивільних справах ВС від 18.12.2013 у справі №6-127цс13).

У справі за позовом про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним і скасування державної реєстрації договору ВС сформулював такий правовий висновок. Згідно із ч.1 ст.202 ЦК «правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків». Відповідно до ч.3 ст.203 ЦК «волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі».

Як вольова дія, правочин являє собою поєднання волі та волевиявлення. Воля сторін полягає в їхній згоді взяти на себе певні обов’язки, вона повинна бути взаємною, двосторонньою та спрямованою на досягнення певної мети.

Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч.1—3, 5 та 6 ст.203 цього кодексу.

Згідно із ч.1 ст.638 ЦК «договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору».

На підставі ст.20 закону «Про оренду землі» (у редакції, чинній на момент виникнення правовідносин) укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Право оренди земельної ділянки виникає з дня держреєстрації цього права відповідно до закону, що регулює державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Згідно з ст.2 закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 1.07.2004 №1952-IV державна реєстрація речових прав на нерухоме майно — «офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно», тобто реєстрацією є запис, фіксація фактів або явищ для обліку та надання їм статусу офіційно визнаних актів, унесення до списку або книги обліку.

При вирішенні судом спору про визнання договору недійсним з підстав відсутності в сторони волі на його укладення правове значення має наявність такої волі на момент досягнення сторонами договору згоди в належній формі з усіх істотних умов договору, а не на момент його державної реєстрації. Моментом учинення правочину слід уважати момент, коли сторони свого часу досягли згоди з усіх істотних умов.

Одностороння незгода сторони з реєстрацією раніше підписаного нею договору не може вважатися обставиною для визнання його недійсним з підстав, передбачених ч.3 ст.203 та ч.1 ст.215 ЦК (постанова Судової палати у цивільних справах ВС від 25.12.2013 у справі №6-118цс13).