«Цивільний» щит

 «ЗіБ» продовжує публікувати здійснений Верховним Судом аналіз практики застосування судами ст.16 Цивільного кодексу. У запропонованій частині документа мова піде про застосування судами такого способу захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, і про помилки, яких володарі мантій припускаються при розгляді справ цієї категорії. «Верховники» роз’яснили, одночасна наявність яких ознак є необхідною для кваліфікації наявності пірамідальної схеми, умов договору несправедливими, а також зосередилися на окремих аспектах укладення угод про розпорядження спільним майном подружжя.

Помилкове тлумачення норм

Визнання правочину недійсним як спосіб захисту цивільних прав та інтересів застосовується у випадках, коли необхідно відновити становище, що існувало до укладення правочину, з порушенням умов, необхідних для чинності правочину (ст.203 ЦК). Це питання регулюється стст.215—236 ЦК.

Метою звернення до суду з таким позовом є застосування наслідків його недійсності (реституції), відшкодування збитків або моральної шкоди у випадках, коли її відшкодування передбачено законом.

Деякі суди розглядали й вирішували справи за позовами про визнання правочинів недійсними без повного встановлення обставин і умов, залежно від наявності яких відповідно до норм матеріального права застосовується зазначений спосіб захисту, або помилково тлумачили ці норми. Не зав­жди було однаковим розуміння кола осіб, які можуть звернутися до суду з таким позовом, а саме: позивачем може бути тільки сторона правочину чи й інша заінтересована особа.

Відповідно до стст.15, 16 ЦК особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, який реалізується шляхом звернення до суду. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначено в ч.2 ст.16 ЦК.

За змістом стст.215, 216 ЦК, вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

Ухвалюючи рішення у справі про визнання недійсним договору іпотеки за позовом особи, яка не була стороною оспорюваного договору, суд касаційної інстанції зазначених вимог закону не врахував і не застосував їх до спірних правовідносин, оскільки не встановив, яке невизнане чи оспорюване цивільне право позивача було порушено.

Згідно з ст.16 закону «Про іпотеку» від 5.06.2003 №898-IV (у редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору іпотеки) передача в іпотеку об’єктів незавершеного будівництва здійснювалася шляхом передачі в іпотеку прав на земельну ділянку, на якій розташований об’єкт незавершеного будівництва.

Заборона та обмеження щодо передачі в іпотеку права на оренду земельної ділянки державної або комунальної власності для забудови були встановлені законом «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння будівництву» від 16.09.2008 №509-VI шляхом унесення змін до ст.413 ЦК та ст.93 Земельного кодексу. Цим нормам зворотної дії в часі не надано, а на момент укладення оспорюваного договору іпотеки (6.11.2007) законодавство таких обмежень не встановлювало.

Відповідно до ч.2 ст.331 ЦК право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна в експлуатацію, право власності виникає з моменту його прийняття в експлуатацію. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту держреєстрації.

Вирішуючи спір за позовом особи, яка не була стороною оспорюваного правочину, суд касаційної інстанції, установивши, що на час укладення договору іпотеки право оренди земельної ділянки з розташованим на ній об’єктом незавершеного будівництва належало виключно приватному підприємству, дійшов помилкового висновку про те, що зазначений договір відповідно до вимог ст.203 ЦК є недійсним, оскільки, на порушення стст.14, 16 закону «Про іпотеку» і ст.331 ЦК, укладений без згоди органу місцевого самоврядування та відповідної згоди іншого співвласника (постанова судових палат у цивільних та господарських справах ВС від 11.09.2013 у справі №6-69цс13).

ЦК не містить застережень, що позивачем може бути тільки сторона правочину. Згідно із ч.3 ст.215 ЦК, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, установлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Інакше це питання вирішується, якщо це передбачено спеціальною нормою ЦК.

У низці справ ВС сформулював правовий висновок про те, що укладений без згоди інвестора договір іпотеки майнових прав на квартиру в незавершеному будівництвом житловому будинку, вартість якої повністю була сплачена інвестором за інвестиційною угодою, є недійсним у силу стст.203, 215 ЦК як такий, що укладений з порушенням вимог ч.2 ст.583 ЦК та ст.5 закону «Про іпотеку» в редакції, чинній на час укладення договору іпотеки (постанови Судової палати у цивільних справах ВС від: 4.09.2013 у справі №6-51цс13; 4.09.2013 у справі №6-72цс13; 25.09.2013 у справі №6-85цс13; 25.09.2013 у справі №6-91цс13; 2.10.2013 у справі 
№6-98цс13; 6.11.2013 у справі №6-100цс13; 4.12.2013 у справі №6-134цс13).

Легітимна діяльність чи «пірамідальна схема»?

Згідно із ч.1 ст.216 ЦК недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов’язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає в користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано за цінами, які існують на момент відшкодування.

Однак норма ч.1 ст.216 ЦК не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після вчинення недійсного правочину.

У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача з підстав, передбачених ч.1 ст.388 ЦК (ухвала колегії суддів ВС від 6.07.2011 у справі №6-28595св09).

Розглядаючи справу за позовом про визнання угоди недійсною з огляду на її невідповідність положенням стст.18, 19 закону «Про захист прав споживачів» від 12.05.91 №1023-XII, ВС наголосив на тому, що вказані норми передбачають різні взаємовиключні підстави для визнання угод недійсними.

Аналізуючи норму ст.18 цього закону, можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (п.6 ч.1 ст.3, ч.3 ст.509 ЦК); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

За змістом чч.5, 6 ст.18 закону «Про захист прав споживачів», у разі ви­знання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір. Тільки в разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому.

Законом закріплена можливість визнання недійсними правочинів, здійснених із використанням нечесної підприємницької діяльності, яка полягає, зокрема, у введенні в оману споживачів шляхом залучення їхніх коштів для реалізації пірамідальної схеми.

Аналіз п.7 ч.3 ст.19 закону «Про захист прав споживачів» дає підстави для висновку, що поняття «пірамідальна схема» в розумінні цієї норми має такі обов’язкові ознаки: здійснення плати за можливість одержання учасником компенсації; компенсація надається за рахунок залучення учасником інших споживачів схеми; відсутність продажу або споживання товару. Для кваліфікації наявності пірамідальної схеми необхідна наявність усіх цих ознак.

Законодавець розрізняє ознаки, що застосовуються до поняття «пірамідальна схема» та «придбання товарів у групах». Якщо перше є порушенням законодавства, то друге за умови отримання відповідного дозволу та дотримання всіх установлених вимог є легітимною підприємницькою діяльністю. Такий висновок грунтується на головній ознаці відсутності пірамідальної схеми згідно з п.7 ч.3 ст.19 закону «Про захист прав споживачів» — це товарність схеми, тобто передбачене нею надання споживачу товару в обмін на внесені ним кошти (постанова Судової палати у цивільних справах ВС від 11.09.2013 у справі №6-40цс13).

В іншій справі ВС указав на те, що, за правилами ч.1 ст.203 ЦК, зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави та суспільства, його моральним засадам.

Самостійний спосіб оскарження

Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент учинення правочину стороною (сторонами) вимог, установлених чч.1—3, 5 та 6 ст.203 цього кодексу.

Згідно з п.6 ч.1 ст.6 закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12.07.2001 №2664-III договір про надання фінансових послуг повинен містити розмір фінансового активу, зазначений у грошовому вираженні, строки його внесення та умови взаєморозрахунків.

За положеннями ч.5 ст.11, ст.18 закону «Про захист прав споживачів», до договорів про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо, всупереч принципу добросовісності, його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживачеві. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, яке було визнане недійсним, уважається таким з моменту укладення договору.

Положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення, є несправедливими, і це є підставою для визнання таких положень договору недійсними (постанова Судової палати у цивільних справах ВС від 25.09.2013 у справі №6-80цс13).

Виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця — учасника прилюдних торгів, та ураховуючи передбачені законодавством особливості щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акта про проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, отже, є правочином.

Оскільки відчуження майна з прилюдних торгів належить до угод купівлі-продажу, така угода може визнаватися недійсною на підставі норм цивільного законодавства про недійсність правочину (стст.203, 215 ЦК).

У зв’язку з тим, що, за змістом ч.1 ст.215 ЦК, підставами недійсності укладеного за результатами прилюдних торгів правочину є недодержання вимог закону в момент його укладення, тобто безпосередньо за результатами прилюдних торгів, підставами для визнання прилюдних торгів недійсними є порушення встановлених законодавством правил проведення торгів, визначених саме Тимчасовим положенням про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна, затвердженим наказом Міністерства юстиції від 27.10.99 №68/5.

Що стосується порушень, допущених державним виконавцем при здійсненні своїх повноважень, передбачених законом «Про виконавче провадження» від 21.04.99 №606-XIV, до призначення прилюдних торгів, у тому числі щодо відкриття виконавчого провадження, накладення арешту на майно, визначення вартості чи оцінки майна тощо (стст.18, 24—27, 32, 33, 55, 57 цього закону), то такі дії (бездіяльність) держвиконавця підлягають оскарженню в порядку, передбаченому цим законом (зокрема ч.7 ст.24, ч.4 ст.26, ч.3 ст.32, ч.3 ст.36, ч.2 ст.57, стст.55, 85 закону).

Отже, дії державного виконавця у виконавчому провадженні, які не стосуються правил проведення прилюдних торгів, мають самостійний спосіб оскарження й не можуть бути підставою для визнання прилюдних торгів недійсними (постанова ВС від 24.10.2012 у справі №6-116цс12).

Таку саму по суті правову позицію ВС висловив і стосовно аукціонів.

Так, виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на аукціоні, що полягає в продажу майна боржника, на яке звернено стягнення, та переході права власності до покупця — переможця аукціону, в такому разі має місце правочин, який може визнаватися недійсним у судовому порядку з підстав порушення встановлених законодавством правил проведення торгів, визначених саме Порядком реалізації арештованого майна, затвердженим наказом Міністерства юстиції від 15.07.99 №42/5.

Дії (бездіяльність), учинені державним виконавцем при здійсненні своїх повноважень, передбачених законом «Про виконавче провадження», до призначення аукціону, у тому числі щодо визначення вартості чи оцінки майна, підлягають оскарженню в порядку, передбаченому цим законом.

Дії держвиконавця у виконавчому провадженні, які не стосуються правил проведення аукціону, мають самостійний спосіб оскарження й не можуть бути підставою для визнання аукціону недійсним (постанова ВС від 26.12.2012 у справі №6-140цс12).

Обов’язковість згоди співвласників

Аналізуючи зміст норм права: стст.177, 179, 181, 182, 186, 188, 190, 191 ЦК, які визначають поняття речі як об’єкта цивільних прав, нерухомої речі, належність речі до подільної чи неподільної залежно від можливості поділу або виділу частки з об’єкта нерухомого майна; ст.66 закону «Про виконавче провадження» щодо підготовки й проведення прилюдних торгів; пп.2.1, 2.5, 3.7, 3.10 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, які визначають поняття лота як одиниці майна, що виставляється для продажу на прилюдних торгах (у справі, яка переглядалася, — це будівля гуртожитку як одиниця нерухомого майна загальною площею 6575,5 м²), ВС дійшов висновку, що об’єктом реалізації з прилюдних торгів могло бути нерухоме майно, яке є об’єктом цивільних прав (будівля, споруда, інші приміщення, земельна ділянка, підприємство як цілісний майновий комплекс (або його частина, виділена в установленому законом порядку в окремий самостійний об’єкт власності)), а не його частина, яка не набула статусу об’єкта нерухомості в передбаченому законом порядку.

За таких обставин висновки суду касаційної інстанції про правомірність здійснення продажу з прилюдних торгів частин внутрішнього об’єму цієї будівлі (окремих кімнат, приміщень загального користування: коридорів, душових) без вирішення питання щодо технічної можливості виділу в натурі цих часток з об’єкта нерухомого майна й набуття ними статусу об’єкта цивільних прав не можна визнати такими, що відповідають вимогам закону (постанова Судової палати у цивільних справах ВС від 18.09.2013 у справі №6-76цс13).

Відповідно до принципу свободи договору, закріпленого в ст.627 ЦК, сторони є вільними в укладенні договору та самостійно визначають розмір плати й порядок розрахунків. Чинне законодавство не містить заборони на визначення розміру плати (гонорару) за надані послуги (правову допомогу) у вигляді відсотків від досягнутого кінцевого результату (фактично стягнутої заборгованості). Правила адвокатської етики поширюються виключно на адвокатів і види їхньої професійної діяльності та не є актом цивільного законодавства в розумінні ст.4 ЦК. У зв’язку із цим підстави для визнання договору про надання правової допомоги недійсним відсутні (постанова ВС від 28.11.2011 у справі №6-55цс11).

Окремі суди правильно відмовляли в позовах про визнання недійсними договорів поруки з підстав укладення їх без згоди другого з подружжя, посилаючись на те, що ці договори не є угодою про розпорядження спільним майном подружжя, яка потребує дотримання вимог ч.2 ст.65 Сімейного кодексу, і водночас неправильно відмовляли з посиланням на положення ст.578 ЦК, які, на їхню думку, не передбачають письмової згоди співвласників на передання майна в заставу.

За загальним правилом ч.2 ст.65 СК, дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим з подружжя без її (його) згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Така згода на укладення одним з подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) держреєстрації, а також договорів стосовно цінного майна згідно із ч.3 ст.65 ЦК повинна бути письмовою, у тому числі нотаріально посвідченою, якщо правочин підлягав учиненню з таким посвідченням. Ці вимоги поширюються на здійснення будь-яких правочинів.

Крім того, в ст.5 закону «Про заставу» від 2.10.92 №2654-XII, в ст.6 закону «Про іпотеку» визначено, що майно, яке перебуває в спільній власності, може бути передано в заставу тільки за згодою всіх співвласників, в іпотеку — лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників.

Суб’єктивне корпоративне право

Вирішуючи спори між подружжям про визнання недійсним договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі, судам слід ураховувати, що господарське товариство є власником майна, переданого йому учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу (ст.115 ЦК, ст.85 Господарського кодексу та ст.12 закону «Про господарські товариства» від 19.09.91 №1576-XII).

Згідно з положеннями ст.10 закону «Про господарські товариства» та ст.116 ЦК учасники господарського товариства мають право здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують їх участь у товаристві, у порядку, встановленому законом.

З моменту внесення коштів до статутного капіталу господарського товариства вони є власністю самого товариства, зазначені спільні кошти (майно) подружжя втрачають ознаки об’єкта права спільної сумісної власності подружжя.

Право на компенсацію вартості частини коштів виникає в другого з подружжя лише щодо спільних коштів, а не статутного капіталу, при цьому лише в тому разі, коли спільні кошти, всупереч ст.65 ЦК, були використані одним із подружжя саме для внесення вкладу до статутного капіталу.

З огляду на положення стст.116, 147 ЦК подальше розпорядження учасником товариства його часткою в статутному капіталі є суб’єктивним корпоративним правом такого учасника й відчуження ним на власний розсуд частки в статутному фонді не може вважатися використанням (відчуженням) спільного майна подружжя проти волі другого з подружжя та не в інтересах сім’ї.

Таким чином, у разі передання подружжям свого майна для здійснення підприємницької діяльності шляхом участі одного з них у заснуванні господарського товариства це майно належить зазначеному товариству на праві власності, подружжя набуває відповідне майнове право, яке реалізується одним із подружжя (заснов­ником) шляхом участі в управлінні товариством, а другий з подружжя набуває право вимоги виплати йому певних сум у разі поділу майна.

Отже, учасник господарського товариства має право розпоряджатися належною йому часткою в статутному капіталі товариства без згоди другого з подружжя (постанова Судової палати у цивільних справах ВС від 3.07.2013 у справі №6-61цс13).

У багатьох випадках предметом розгляду були позови про визнання недійсними (незаконними) свідоцтв, актів та інших документів, при вирішенні яких за наявності потреби в цьому способів захисту цивільних прав та інтересів ст.16 ЦК й іншими законами не встановлено.

Що стосується свідоцтв про право власності на майно, актів про право власності на землю, інших документів, виданих суб’єктами владних повноважень, то питання про їх недійсність (незаконність) може вирішуватись із застосуванням способів захисту цивільних прав та інтересів, передбачених п.10 ч.2 ст.16 ЦК, п.«ґ» ч.3 ст.152 ЗК, якщо це призводить до порушення, оспорення або невизнання цивільного права чи інтересу.