Відмова у доступі до правосуддя, або хто може представляти інтереси в судах

2 червня 2016 року Верховна Рада прийняла в цілому Закон України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)". Згідно з Прикінцевими та перехідними положеннями цього документа зміни до Конституції щодо правосуддя набирають чинності через три місяці з дня, наступного за днем публікації відповідного закону, тобто 30 вересня 2016 р.

 Однією із основних новел, що запроваджена цим законом, є, звичайно ж, так звана адвокатська монополія. Так, згідно ст. 131-2 Конституції України виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення. Також передбачається, що законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена. 

 З 1 січня 2017 року розпочався трьохрічний етап поступового запровадження адвокатської монополії в усіх судових інстанціях. Перш за все з 1 січня 2017 року виключно адвокати можуть представляти інтереси клієнтів у Верховному Суді України та судах касаційної інстанції. Потім, через рік, така ж вимога закріплюється і для представництва у судах апеляційної інстанції, і ще через рік, з 1 січня 2019 року, для судів першої інстанції. 

 Наразі ж склалась колізійна ситуація при розгляді справ вищими спеціалізованими судами, коли один склад суду допускає до провадження касаційну скаргу, підписану не адвокатом, інший же склад суду відмовляє. Справа в тому, що в Перехідних положеннях Конституції є одне застереження, за яким "представництво в суді у провадженнях, розпочатих до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", здійснюється за правилами, які діяли до набрання ним чинності, – до ухвалення у відповідних справах остаточних судових рішень, які не підлягають оскарженню". 

 Як наслідок, кожен суд тлумачить це положення на свій розсуд. Так, станом на початок червня цього року ситуація складалась наступним чином: ВАСУ та ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ тлумачили поняття «провадження», швидше за все, як стадію судового процесу, тобто провадження в першій інстанції, апеляційне провадження, касаційне, і, як наслідок, відмовляли особам, які не є адвокатами, у прийнятті касаційної скарги; в той же час ВГСУ в окремих випадках приймав такі касаційні скарги, здійснюючи тлумачення поняття «провадження» у широкому змісті. 

 Наразі ж можна з впевненістю сказати, що більшість рішень судів касаційної інстанції є негативними та свідчать про негативну однозначність позиції вищих судів щодо адвокатської монополії. Так, якщо проаналізувати рішення, що опубліковані в ЄДРСР, то питання про застереження, зазначене в Перехідних положеннях Конституції, згадується в 957 ухвалах вищих судів. З них 886 ухвал (тобто аж 92%), містять вказівку про необхідність повернення касаційної скарги в зв'язку з тим, що вона подана особою, яка не є адвокатом. 

 Натомість такі рішення, очевидно, суперечать Конституції України. Виходячи із загального аналізу зазначеного вище застереження про можливість участі тих, хто не є адвокатами, у провадженнях, розпочатих до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» до ухвалення у відповідних справах остаточних судових рішень, які не підлягають оскарженню, необхідно погодитися з тим, що під початком провадження слід розуміти постановлення ухвали судом, який діє як суд першої інстанції, про відкриття/порушення провадження у справі (залежно від виду процесу). Тобто розпочаті провадження слід розуміти широко - як провадження у справах про адміністративні правопорушення, кримінальне, цивільне, адміністративне, господарське, конституційне провадження.

 Це означає, що справи, провадження у яких у судах першої інстанції були відкриті до 30.09.2016 року, розглядаються у контексті представництва за правилами, що діяли раніше. Тобто в такому випадку участь адвоката не є обов'язковою, і касаційну скаргу чи інші документи може підписувати будь-яка інша особа, зокрема на підставі довіреності. 

 Що стосується остаточного рішення, про яке йдеться у Перехідних положеннях Конституції, то тут виникають певні проблеми. Перш за все зрозуміло, що в більшості випадків мається на увазі, власне, рішення Верховного Суду України (принаймні до моменту створення нового Верховного Суду). Зокрема, це передбачено ч. 3 ст. 360-3 ЦПК України, ч. 3 ст. 111-24 ГПК України, ч. 3 ст. 242 КАС України. Все ж можливі винятки в адміністративних справах, де остаточними є також рішення судів апеляційної інстанції (зокрема, у виборчих спорах) або рішення ВАСУ (зокрема, щодо скарги на результати виборів) тощо.

 Однак, з іншого боку, чи можна їх назвати такими, що не підлягають оскарженню? Усі чинні на даний момент процесуальні кодекси допускають перегляд таких рішень у разі "встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною (тобто - Європейський суд з прав людини), порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом". У законопроекті № 6232, нещодавно прийнятому Верховною Радою, це питання вирішено, і закріплено, що "постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає". 

 Однак наразі, виходячи із чинного законодавства, встановити, яке рішення є остаточним та не підлягає оскарженню, досить складно. Водночас вважаємо правильним тлумачення такого рішення як рішення Верховного Суду України (та в подальшому Верховного Суду), що буде узгоджуватись із метою перехідного періоду запровадження адвокатської монополії. 

 Як бачимо, питань із представництвом у судах після внесення змін до Конституції є набагато більше, ніж здавалось на перший погляд. Але чому ж вищі суди не тлумачать Конституцію так, як підказує здорова логіка та інші положення законодавства? Навіщо ці «гуляння справ» після відмови у прийнятті касаційної скарги? Чому сторони повинні наймати адвокатів в обов'язковому порядку, хоча така вимога не ставиться до них на рівні законодавства? 

 Ці та інші питання є, зрештою, риторичними, однак водночас ними переймаються тисячі людей, які звертались до вищих судів протягом останнього року. Можливо, така негативна однозначність позиції судів касаційної інстанції з даного питання є наслідком значної завантаженості, оскільки, як можна судити із останньої інформації, станом на даний момент у вищих судах та ВСУ знаходиться близько 50 тисяч нерозглянутих справ. Однак, зрозуміло, що таке пояснення не може бути виправданням ухваленню низки незаконних рішень, які певним чином обмежили осіб у доступі до правосуддя. 

Джерело: Українське право.